Остап Вишня "Чухраїнці"

ПЕРЕДМОВА

“Чухраїнці”, як ми знаємо, це дивацький нарід, що жив у чудернацькій країні

“Чукрен”.

Країна “Чукрен” була по той бік Атлантиди.

Назва — “чухраїнці” (і про це ми знаємо) — постала від того, що нарід той завжди

чухався...

В цій моїй науковій праці ми спробуємо, за виконаними матеріалами, зазнайомити з

характеристикою вищеназваного дивного народу.РОЗДІЛ І

Країна “Чукрен”, як про те свідчать матеріали, знайдені при розкопках гробниці

чухраїнського царя Передери-матнюріохора, розлягалася на чималім просторіні від

біблійської річки Сону до біблійської річки Дяну. Біля річки Дяну простягалося

пасмо так званих Кирпатих гір. Це — на заході...

Південь країни “Чукрен” обмивало море з водою синього кольору. Синім те море

зробилося дуже давно, ще тоді, коли найбільша в світі катаклізма — бог одділив

океани від землі. Тоді те море хотіло зробитися океаном — надулося, посиніло, та

так синім на ввесь свій вік і залишилося.

В синє море текла найулюбленіша чухраїнцями річка Дмитро. А на південному заході

була велика річка Дсітро. Од цих річок і чухраїнці прибрали назв: Наддмитрянців

і Наддсітрянців. Наддмитрянці — це ті, що жили над річкою Дмитром, а

Наддсітрянці — над Дсітром.

Чухраїнців було чимало і щось понад тридцять мільйонів,— хоч здебільша вони й

самі не знали, хто вони такі суть...

Як запитають було їх:

— Якої ви, лорди, нації?

Вони, почухавшись, одповідають:

— Та хто й зна?! Живемо в Шенгерієвці. Православні.

“Чукрен” була країна хліборобська. На ланах її на широких росли незнані тепер

хліба: книші, паляниці, перепічки...

А найбільше чухраїнці любили на вгородах соняшники.

— Хороша,— казали вони,— рослина. Як зацвіте-зацвіте-зацвіте.

А потім як і схилить і стоїть перед тобою, як навколюшках... Так ніби він — ти,

а ти — ніби пан. Уперто покірлива рослина. Хороша рослина.

РОЗДІЛ II

Мали чухраїнці цілих аж п'ять глибоко національних рис. Ці риси настільки були

для них характерні, що, коли б котрийсь із них загубився в мільйоновій юрбі собі

подібних істот, кожний, хто хоч недовго жив серед чухраїнців, вгадає:

— Це — чухраїнець.

І ніколи не помилиться...

Його (чухраїнця) постать, його рухи, вираз, сказать би, всього його корпуса —

все це так і випирає оті п'ять голівних рис його симпатичної вдачі.

Риси ці, як на ту старовинну термінологію, звалися так:

1. Якби ж знаття?

2. Забув.

3. Спізнивсь.

4. Якось то воно буде!

5. Я так і знав.

Розглянемо поодинці всі ці п'ять характерних для чухраїнця рис.

Нагадаємо тільки, що розкопані матеріали сильно потерпіли од тисячолітньої

давнини, а декотрі з них й понадривані так, ніби на цигарки, хоч матеріали ті ні

на книжки з сільського господарства, ні на газети не подібні.

Одну з книжок, писану віршами, викопано разом із глечиком.

Академіки кажуть, що, очевидно, чухраїнці накривали глечики з молоком поезією:

настільки в них була розвинена вже тоді культура.

Книжка дуже попсована, вся в сметані. Сметана та взялася струпом. Хімічний

дослід того струпа виявив, що то — крейда. Як догадуються вчені, сметану ту було

накрито книжкою біля якогось великого міста.

Отже, дуже тяжко працювати над тими матеріалами. Через те характеристика кожної

національної чухраїнської риси може бути не зовсім повна.

Ми зарані просимо нам те дарувати. Не ми в тому винні, а тисячоліття.

Вивчати науково кожну окрему рису ми, за браком часу й місця, навряд чи зможемо.

Доведеться обмежитись наведенням для кожної з них наочних прикладів: так, ми

гадаємо, буде й швидше, й для широкого загалу зрозуміліше.

Якби ж знаття

Найхарактерніша для чухраїнців риса. Риса-мати. Без неї чухраїнець, а риса ця

без чухраїнця — не риса.

Повстала ця риса в чухраїнців от з якого приводу. Вшивав один із них хату. Зліз

аж до бовдура і посунувся. Сунеться й кричить:

— Жінко! Жінко! Соломи! Соломи! Соломи!..

Геп!

— Не треба...

Це, значить, кричав чухраїнець жінці, щоб вона, доки він гепне, соломи на те

місце, де він гепне, підіслала. Не встигла жінка цього зробити. Тоді виходить:

“Не треба”.

І от після цього й укоренилася глибоко ця риса в чухраїнцеву вдачу. Як тільки

яка притичина, зразу:

— Якби ж знаття, де впадеш,— соломки б підіслав.

Або:

— Якби знаття, що в кума пиття...

І так в кожнім випадку життя чухраїнського цивілізованого.

От будують чухраїнці яку-небудь будівлю громадську. Збудували. А вона взяла і

упала. І зразу:

— Якби ж знаття, що вона впаде, ми б її не сюди, а туди будували.

Є серед матеріалів характерний запис, як попервах чухраїнці свою культуру

будували. Узялися дуже ретельно... А потім за щось завелись, зразу за голоблі

(була в них така зброя, на манір лицарських середньовічних списів) та як

зчепились полемізувати... Полемізували-полемізували, аж дивляться — у всіх кров

тече... Тоді повставали й стогнуть:

— Якби ж знаття, що один одному голови попровалюємо, не бились би.

Сильно тоді в них культура затрималася... Та й не дивно: з попроваленими

головами не дуже культурне життя налагодиш...

Вирішили якось вони театр організувати. Запросили спеціальну людину. Бігали,

говорили; обговорювали. Хвалилися, перехвалювалися. Підвела їх та людина: не

організувала театра, а зовсім навпаки.

Тоді почухались.

— Якби ж знаття...

І почали знову.

І не було жоднісінького чухраїнця без отого знаменитого:

— Якби ж знаття...

Якось-то воно буде. Я так і знав.

З цією головною рисою тісно з'єднані четверта й п'ята риси в чухраїнців, а саме:

“якось-то воно буде” та “я так і знав”.

Коли чухраїнці було починають якусь роботу, хоч би в якій галузі їхнього життя

та робота виникла, і коли хто-небудь чи збоку, чи, може, трохи прозорливіший

зауважив:

— А чи так ви робите?

Чухраїнець обов'язково подумає трішки, почухається і не швидко прокаже:

— Таї Якось-то вже буде!

І починає робити...

Коли ж побачить, що наробив, аж пальці знати, тоді:

— Я так і знав!

— Що ви знали?

— Та що отак буде!

— Так навіщо ж ви робили?

— Якби ж знаття...

— Так ви ж кажете, що знали?

— Так я думав, що якось-то воно буде!

Один індійський мудрець, коли йому про це тоді розповідали, сказав:

— Дивне якесь perpetuum mobile.

Забув. Спізнивсь.

Друга риса — “забув” і третя — “спізнивсь” характерні так само риси для

чухраїнців, але вони особливих пояснень, гадаємо, не потребують...

— Чому ви цього не зробили?

— І-і-і-ти! Забув! Дивись?!

Або:

— Чого ж ви не прийшли?

— Та засидівсь, глянув, дивлюсь — спізнивсь! Так я й той... облишив. Якось-то,

сам собі подумав, воно буде.

Істинно дивний народ.

РОЗДІЛ III

Країну “Чукрен” залила стихія разом із Атлантидою. Один чухраїнський поет,

грізної стихії перелякавшися, заліз на височенну вербу й чекав смерті. Коли вода

вже заливала його притулок, він продекламував журно:

Ой, поля, ви, поля,

Мати рідна земля,

Скільки крові і сліз

По вас вітер розніс.

А в цей момент пропливав повз ту вербу атлантидянин і, захлинаючись уже,

промовив:

— І все по-дурному! 

ПІСЛЯМОВА

Читав я оці всі матеріали, дуже сумно хитаючи головою. Прочитавши, замислився і

зітхнув важко, а з зітханням тим само по собі вилетіло:

— Нічого. Якось-то воно буде. Тьху!

125 років від дня народження Остапа Вишні

Остап Вишня – видатний український письменник, широко знаний у нашій країні та за рубежем, - ввійшов у українську літературу як високоталановитий майстер сатири та гумору.  Митець самобутній і неповторний, він формувався і зростав на грунті народного життя і своїм словом успішно слугував утвердженню добра. Творчість його надихалась і окрилювалась великим поняттям – Народ. Остап Вишня зі всією щирістю говорив про високе покликання письменника і про вірність митця правді, про любов і повагу до людини. Слушність цих роздумів письменник якнайкращим чином підтвердив усією своєю художньою творчістю, громадською діяльністю й загалом – усім своїм життям.

Остап Вишня письменник - поетичної вдачі , глибокий лірик, щиро залюблений у красу народного життя, народної мови, в неповторне духовне обличчя простих людей, в щедру красоту природи. Тому і сповнені теплом та поезією твори Остапа Вишні про сучасників, тому він так щедро, людяно, поетично оспівував природу, - і виступаючи проти всіляких недругів, губителів її краси, й оспівуючи її живий, багатий на земні радощі світ.

Твори Остапа Вишні – народного митця і великого майстра сатири та гумору – здобули заслужене визнання мільйонів читачів.

Про що мовчать слова

День української писемності та мови

Сьогодні - День української писемності та мови — це також день вшанування пам'яті Нестора-Літописця — послідовника творців слов'янської писемності Кирила і Мефодія.

Хто написав український алфавіт

Хто написав український алфавіт

Український алфавіт — сукупність літер, прийнятих в українській писемності та розміщених у певному усталеному порядку. А хто написав український алфавіт мало хто знає

Хто написав український алфавіт

Хто написав український алфавіт доволі складно, адже він почав створюватися ще за часів Київської Русі.
Давня українська абетка успадкувала всі літери стародавньої кирилиці, але в зв’язку з розвитком фонетичної системи української мови (занепад зредукованих і зумовлені цим фонетичні процеси, перехід ѣ в і тощо) зростала невідповідність між традиційно вживаними літерами й новоутвореними звуками, що в староукраїнській писемності спричинювалося до змішування літер на письмі (и ~ і ~ ы; ѣ ~ е ~ и ~ і, ъ ~ ьтощо) й руйнування правописних традицій.
Протягом XIX ст. запропоновано вжиток нових літер, що збереглися й в сучасній українській абетці:

• і (О. Павловський, 1818), є (правопис «Русалки Днѣстрової», 1837)
• ї (правопис Пд.-Зх. відділення Російського географічного товариства, 1873).

У 2-й половині XIX ст. з гражданської абетки в Україні випали літери ы, ь, е, ъ; за різними звуками закріпилися літери и, і.
В Західній Україні гражданську абетку вперше застосувала «Руська трійця» в збірці «Русалка Днѣстровая»; з 70-х pp. 19 ст. нею стали послуговуватись «москвофіли» та ін. 1895«Руський правопис», виданий галицькою Шкільною крайовою радою для вжитку в шкільному навчанні, офіційно закріпив гражданський шрифт і фонетичний правопис у Галичині.
На Наддніпрянщині українська абетка й графіка сформувалися в їхньому сучасному вигляді після 1905, що засвідчив «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка.
Згідно з правописом 1933 вилучено літеру ґ, відновлену в третьому виданні «Українського правопису» (1990).
Теперішня українська абетка має 33 літери:
а, б, в, г, ґ, д, е, є, ж, з, и, і, й, ї, к, л, м, н, о, п, р, с, т, у, ф, х, ц, ч, ш, щ, ь, ю, я.
Інколи також до неї зараховують апостроф (’), що має фонетичне значення і є обов’язковим знаком на письмі, але літерою не вважається й формально до алфавіту не входить.
Основою сучасної системи правопису стала орфографія, застосована Б. Грінченком у «Словарі української мови» у 1907 — 1909 р.р.

• систематично почав вживатися апостроф після губних приголосних перед є, ї, я, ю,
• після м’яких приголосних використовували лише і, а не ї,
• у великій групі слів писали початкову и : идол, ижиця, индик, иржа.

Одягни вишиванку - цінуй українське!

Історія написання гімну «Ще не вмерла Україна»

Історія написання гімну «Ще не вмерла Україна»

Історія написання гімну «Ще не вмерла Україна» доволі цікава, і кожному громадянину буде цікаво її знати. Державним гімном є перший куплет та приспів пісні «Ще не вмерла України і Слава, і Воля», слова Павла Чубинського, музика Михайла Вербицького.
Як свідчать сучасники, восени 1862 року на одній з вечірок у Павла Чубинського сербські студенти, що навчалися в Київському університеті, співали патріотичну пісню, у якій згадувався цар Душан і в приспіві були слова «срце бије и крв лије за своју слободу» (або «срб се бије и крв лије за своју слободу…»). Чубинському пісня дуже сподобалася, і він раптом подався в іншу кімнату, а через півгодини вийшов звідти з готовим текстом пісні «Ще не вмерла Україна», яку тут же проспівали на сербський мотив. Деякі дослідники вважають, що на написання також вплинули мотиви мазурки ”Єще Польска нє зґінела”, яка згодом стала польським гімном. «Марш Домбровського» на той час був популярним серед народів, що боролися за незалежність (уже за кілька місяців після написання вірша Чубинського, почалося січневе повстання). Зокрема, на мотив цієї польської пісні словацький поет Само Томашек написав пісню «Гей, Слов’яни», що була гімном Югославії у 1944-2003 роках. Інша відома версія цієї пісні — болгарська «Шуми Марица», яка стала гімном Болгарії у 1886—1944 роках.
Все це сталося у Києві на вулиці Великій Васильківській, 122, у домі купця Лазарєва, де автор квартирував (тепер на тім місці будинок номер 106).

Поширення цього вірша серед українофільських гуртків, щойно об’єднаних у Громаду, сталося дуже швидко. 20 жовтня того ж року шеф жандармів князь Долгоруков дав розпорядження вислати Чубинського «за шкідливий вплив на розум простолюду» («за вредное влияние на умы простолюдинов») на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції.
Перша публікація вірша Павла Чубинського — у львівському журналі «Мета», 1863, № 4. Отримавши поширення на Західній Україні, вірш не пройшов повз увагу релігійних діячів того часу. Один із них, отець Михайло (Вербицький), знаний композитор свого часу, захоплений віршем Павла Чубинського написав музику до нього. Вперше надрукований у 1863, з нотами — у 1865, вперше почав використовуватись як державний гімн у 1917 році. У Царській Росії пісня «Ще не вмерла Україна» вперше була опублікована 1908 р. в антології Украінська Муза.
У 1917—1920 рр. «Ще не вмерла України» як єдиний державний гімн законодавче не був затверджений, використовувалися й інші гімни.

1939-го року «Ще не вмерла України» затверджений гімном Карпатської України.
Коли в Радянському Союзі було вирішено створювати окремі гімни для кожної з республік у його складі, «Ще не вмерла України» очевидно не могла бути розглянута в якості гімну Української РСР. Текст гімну УРСР, який використовувався аж до отримання Україною незалежності в 1991 році, написав відомий український поет Павло Тичина. Композитор Антон Дмитрович Лебединець створив музику для нього.
15 січня 1992 музична редакція Державного гімну була затверджена Верховною Радою України, що знайшло своє відображення в Конституції України. Однак, тільки 6 березня 2003 Верховна Рада України прийняла закон «Про державний гімн України», запропонований президентом Леонідом Кучмою.

Павло Глазовий "МОВА ВЕЛИЧАВА"

          

МОВА ВЕЛИЧАВА
Якщо в нашій безталанній мові
Набереться двісті тисяч слів,
То за кожне українське слово
Вже поклали сто голів...

Нашу мову величаву
Чуємо не всюди.
І не мова винна в цьому -
Винуваті люди.
Не вживеться щира мова
З кволими рабами,
В яких думка на припоні,
Язик за зубами.
У чиновницьких чуланах,
Де столи дубові,
Де неволя і сваволя,
Тісно нашій мові.
По крамницях та пивницях,
Де й повітря п'яне,
Гасне, в'яне слово наше
Степове, духмяне.
Не для "куплі" мова наша
І не для "продажі".
Не для того, щоб базікать
На ледачім пляжі.
Наше слово не ввібгати
У сухі трактати,
Щоб лакейством хліба кусень
Підло заробляти,
Щоб брехати, щоб дурити,
Забивати баки,
Позичаючи нахабно
Очі у собаки.
На зачовганих асфальтах,
Де смолою пахне,
Наше слово крила губить,
Наша мова чахне...

"Диктант" і "диктатор" родичі!?

Диктант

Звичайнісінький диктант, який часом завдає нам клопотів, і той виявляється чужинцем, «римлянином». У латинській мові було слово, яке означало «говорити для записування». Далі це слово («діктаре») почало означати «розпоряджатися, наказувати». Тому серед нащадків цього латинського слова ми зустрічаємо і нашого знайомого — скромний шкільний диктант, і грізне слово диктатор — особа, що має необмежену владу і нав’язує свою волю іншим, і багато інших слів.

Кожен чи ніхто...

до вивчення розрядів займенників

Є четверо людей, яких звуть Кожен, Хтось, Будь-хто та Ніхто. Необхідно було виконати важливу роботу, і Кожного попросили її виконати.

     Кожен був переконаний, що Хтось її може виконати. Будь-хто міг би її виконати, та не виконав Ніхто.

     Хтось розсердився через це, бо це була робота Кожного. Ніхто не усвідомив, що Кожен звинуватив Когось, але не Себе, коли Ніхто не зробив того,що Будь-хто міг би зробити...

Електронна бібліотека української літератури

http://sites.utoronto.ca/elul/Main-Ukr.html

Час для відпочинку! "Вальс дощу" Фредерік Шопен

Норми етикету в прислів'ях і приказках

"Вшануйте гостя, хоч би звідки він до вас прийшов"

  Володимир Мономах  "Повчання дітям"

Етикет прийому гостей мав суттєву відмінність, від тих днів, коли спеціально (на Різдво, Великдень, Трійцю, храмові свята, іноді недільні дні, а також сімейні урочистості – весілля, народини, похорони, поминки) приходили в гості. Число свят, коли можна було ходити в гості в деяких місцевостях України суттєво регламентувалося. В ряді регіонів, ходили лише на храмові свята, в інших - на дні Івана, Михайла, Миколая.

Відповідно до норм народного етикету гості приходили за запрошенням. ("Прийшли непрохані, то й підем не кохані"; "Прийшов непроханий, піде недякуваний"; "Поїхав би в гості – та люди не кличуть"). Воно лунало на- прикінці кожного гостювання. Існував цілий комплекс дій, які повинен був виконати той господар, до якого прийдуть гості.
По-перше – готували святкові страви;
 по-друге – обов'язково господиня оселі пекла хліб; 
по-третє – готували подарунки дітям, які передавали батьками, оскільки дітей не прийнято було брати в гості, їх залишали вдома. Особи, які приходили в гості також мали виконувати ряд усталених норм етикету. Насамперед, приходили без запізнення. Прийшовши в гості вони спочатку віталися з чоловіком, а потім з його дружиною. Цим підкреслювався престиж глави сім'ї та повага до нього зі сторони гостей які прийшли. Те ж саме робили, коли в оселі вже були гості, незважаючи на усталене в українському середовищі шанобливе до них ставлення. Обов'язково приносили з собою подарунки, які зазвичай були простими. ("Хоч їду в гостину, то беру хліб у торбину"). Виконували ряд цих норм і господарі, які приймали гостей. Вони повинні були обов'язково по закінченні гостювання також пригостити гостей хлібом та пирогами.
Характеризуючи гостинний етикет українців слід особливим чином звернути увагу на трапезу, тобто обряд частування.
По-перше – гостю відводилось найкраще і найзручніше місце в кімнаті де проходить трапеза. Дорогих гостей садовили на покуть, тобто почесне місце в хаті. ("Який гість, така йому й честь"; "Милий гість не часто буває"; "Розумного саджають на покуті для честі, а дурного для сміху").
 По-друге – господарі не повинні були сідати під час трапези за стіл, а весь час ходити біля гостей підносячи їм їжу і припрошуючи їх їсти. Під час гостинної трапези виключної уваги надавали саме припрошенню до їжі та питва. Відповідно і цей аспект етикету суворо регламентувався: господар будинку повинен був припрошувати лише чоловіків, а господиня - виключно жінок.
 По-третє – гості не мали права починати самостійно пригощатися, не отримавши благословіння від господаря будинку. ("У гостях останній починай їсти, а перший переставай"). Кожну нову страву гості не мали права їсти до тих пір, поки господарі декілька раз методом примусу не заставлять їх спробувати страву.
По-четверте – гості не повинні були брати будь-що зі столу, а тим більше виходити під час трапези із-за столу.
Завершенням трапези, яка затягувалась на тривалий час, була так звана церемонія "внесення хліба з сіллю". Гості дякували господарям за гостину і гостинність словами "Спасибі за хліб, за сіль, за кашу і милість вашу".

Львівська ґвара. А чи добре ви розумієте львів’ян?

Чиста мова Чужу мову можна вивчити за шість років, а свою треба вчити все життя.

Складні вИпадки наголошення слів

Наголос на 1-му складі

дОгмат, кИдати, вИпадок, рАзом, рОзвідка, вІрші, вІршів, прИповідка, Олень, спИна, цАрина, немає чАсу, щИпці, грОшей, дрОва, зОзла, фОльга, кУрятина, бУдемо, дОлішній, пІдлітковий, дОнька, рЕшето, зАгадка

Наголос на 2-му складі

фенОмен, везлА, генЕзис, завдАння, абИ де, аджЕ, абИколи, анІж, рондО (шрифт), рубЕль, рукОпис, правОпис, перЕбіг подій, пізнАння, новИй, щавЕль, борОдавка, вимОга, вітчИм, граблІ, дочкА, зубОжіти, зубОжілий, фартУх, подУшка, позАторік, трісктОнява, ненАвидіти, добУток, квартАл, налИгач, дичАвіти, чорнОзем, чорнОслив, оптОвий, отАман, індУстрія

«Теє-то як його». Про слова - паразити

Приклади таких слів проілюстровані веселим віршем Е. Мошковського: 

Жив-був цей, як його, 
Ну, значить, і того, 
Жило це саме 
Зі своєю мамою. 
Був ще один дивак- 
Це загалом значить так, 
І його улюблений зять. 
Звали зятя 
Так би мовити. 
А дружину звали ну ... 
А сусіда звали це ... 
А його батьки- 
                                                                                 Бачиш 

І чи бачите ... 
А ще якийсь е-е-е 
Жив на верхньому поверсі ... 
І дружили вони все ... 
Ну і значить, і взагалі. 

«Значить», «як його», «ну», «це», «це саме», «так би мовити», «загалом», «чи бачиш», «типу того», «як би», «в такому плані »- ось лише невеликий перелік« експонатів », що відносяться до мовної паразитології. Деякі з таких слів вживає у своїй промові більшість людей, що говорять зовсім грамотно. Словами-паразитами вони стають, коли їх вставляють дуже часто і зовсім не до місця. Іноді одне або декілька слів з явно паразитичними функціями людина неусвідомлено включає майже в кожне речення.
Як правило, засмічення мови такими словами відбувається, коли людина хвилюється, затинається, робить паузи в промові, утруднюється підшукати потрібне слово чи порівняння. Буває і так, що слова-паразити свідомо включаються до промову, щоб отримати додатковий час на обдумування відповіді на дуже незручне запитання. Частіше ж усього непотрібні і шкідливі розмовні конструкції з’являються від підвищеного хвилювання або поспіх.
Один з різновидів паразитичних слів-зв’язок — нецензурна лайка. Будучи безсумнівним ознакою низької культури мовця, матюки несуть в собі і виразну експресивну функцію. Є у матірною лайки і свої соціально прийнятні замінники, на кшталт «ялинки-палиці» або «ешкін кіт». Від вживання в мові подібних, здавалося б, нешкідливих конструкцій також слід утримуватися.
Дуже часто зустрічаються в мові і звуки-паразити. Напевно вам доводилося відчувати роздратування, коли співрозмовник, збираючись з думками, тягне «м-м-м» або «е-е-е». Звукові паразити характерні для тих, хто не володіє предметом розмови або сильно хвилюється; особливо це стосується публічних виступів.
  
"Антипаразитні" вправи (за Л. Богуш)  
1. Щоб позбутися слів і звуків-"паразитів", спробуйте записати себе на диктофон. Це допоможе вам почути себе збоку і "виловити" своїх паразитів. Коли ви будете "знати їх в обличчя", вам буде легше їх контролювати.

2. Другий крок - запис на диктофон вашої бесіди з іншою людиною. Так ви почуєте, які "сміттєві" слова у вас з'являються в умовах діалогу, коли ви зосереджені не тільки на собі, а й на співрозмовникові.

3. Третій крок - запис на відео. Тут ви і почуєте, як ви говорите, і побачите, як ви рухаєтеся. Починати одразу з відео не варто, краще рухатися поступово.

До речі, які "паразити" найбільше дратують особисто Вас?

Усміхаймося по-українськи

Усміхаймося по-українськи
• Вимова слова сир ( cheese ) англійською мовою змушує губи розтягуватися , створюючи подобу посмішки. Схожий ефект спостерігається і українською мовою при протяжливій вимові слів « ірис » , « кишмиш » , «криза » і т.п. Цей ефект часто використовується у фотографії при портретній зйомці.

 "Кисть" бананів
• Гроно бананів називають « кисть » , а одиничний банан - « палець ». Взагалі сучасне слово «банан » арабською означає саме « палець ».

 Фіглі-міглі
• У тлумачному словнику 1940 р.під редакцією Ушакова є таке визначення слова « Фіглі - міглі »: « ... вживається для позначення якихось хитрощів , жартів або яких-небудь підходів для досягнення чого-небудь , що супроводжується люб'язностями , кривляннями, викрутасами , підморгуванням ».

Зовсім не оригінально
• Оригіналом на Русі називали палицю , якою били свідка , домагаючись істини.

Правопис української мови

"Не бійтесь заглядати у словник..." М. Рильський

Як боролися з українською мовою останні 100 років?

Говорімо правильно!

Поширені помилки в українській мові:

Неправильно                      Правильно

Бувший студент                   колишній студент

Вартує нагадати                  варто нагадати

В більшій мірі                   більшою мірою

В даний момент                   у цей момент, у цю хвилину

В другий раз                     іншим разом

Вибачте мене                     вибачте мені

Вийти з себе                     втратити витримку (терпець)

Виключення з правила             виняток з правила

Верхня одежа                     верхній одяг

Дякую вас                        дякую вам

Тат і мам (не було на зборах)    татів і мам (-ів)...

Чинити вплив                     впливати

Читати про себе                  читати подумки

Чуть-чуть не...                  мало не...

Явка  обов’язкова                присутність обов’язкова

Явне протиріччя                  очевидна суперечність

Як не бувало                     наче й не було

Як ні в чому не бувало           ніби нічого й не сталося

Як попало                        абияк
 

Далі буде...

 
А які Вам помилки трапляються найчастіше?

Професія вчителя - щоденне навчання

Добре відомі слова Івана Франка: «Учителем школа сто­їть: коли учи­те­л­ь­ не­потрібний, неприготований, не­сум­лін­ний, то й школа ні до чого». А ще відомо, що професія вчителя – це щоденне навчання. І, зрозуміло, якщо є бажання навчатися, то вчитель постійно буде працювати над підвищенням своєї педагогічної майстерності. Особливо ж це стосується вчителя української мови та літератури, який просто приречений на творчість, оскільки має справу з величними творіннями світового письменства і як ніякий інший вчитель-предметник виконує важливу роль у формуванні творчої особистості школяра, його духовних, моральних, естетичних уподобань. Отож, якщо вчитель не володіє художньо-дослідницькими навичками, не вміє самостійно проаналізувати ідейно-естетичне ціле художнього твору, осмислити його неповторність, а лише покладається на репродукцію «чужих» думок з мудрих літературознавчих джерел, які так і не стали його власними відкриттями й переконаннями, то такі знання, безперечно, не можуть бути основою для майбутньої творчості.