Остап Вишня "Чухраїнці"

ПЕРЕДМОВА

“Чухраїнці”, як ми знаємо, це дивацький нарід, що жив у чудернацькій країні

“Чукрен”.

Країна “Чукрен” була по той бік Атлантиди.

Назва — “чухраїнці” (і про це ми знаємо) — постала від того, що нарід той завжди

чухався...

В цій моїй науковій праці ми спробуємо, за виконаними матеріалами, зазнайомити з

характеристикою вищеназваного дивного народу.РОЗДІЛ І

Країна “Чукрен”, як про те свідчать матеріали, знайдені при розкопках гробниці

чухраїнського царя Передери-матнюріохора, розлягалася на чималім просторіні від

біблійської річки Сону до біблійської річки Дяну. Біля річки Дяну простягалося

пасмо так званих Кирпатих гір. Це — на заході...

Південь країни “Чукрен” обмивало море з водою синього кольору. Синім те море

зробилося дуже давно, ще тоді, коли найбільша в світі катаклізма — бог одділив

океани від землі. Тоді те море хотіло зробитися океаном — надулося, посиніло, та

так синім на ввесь свій вік і залишилося.

В синє море текла найулюбленіша чухраїнцями річка Дмитро. А на південному заході

була велика річка Дсітро. Од цих річок і чухраїнці прибрали назв: Наддмитрянців

і Наддсітрянців. Наддмитрянці — це ті, що жили над річкою Дмитром, а

Наддсітрянці — над Дсітром.

Чухраїнців було чимало і щось понад тридцять мільйонів,— хоч здебільша вони й

самі не знали, хто вони такі суть...

Як запитають було їх:

— Якої ви, лорди, нації?

Вони, почухавшись, одповідають:

— Та хто й зна?! Живемо в Шенгерієвці. Православні.

“Чукрен” була країна хліборобська. На ланах її на широких росли незнані тепер

хліба: книші, паляниці, перепічки...

А найбільше чухраїнці любили на вгородах соняшники.

— Хороша,— казали вони,— рослина. Як зацвіте-зацвіте-зацвіте.

А потім як і схилить і стоїть перед тобою, як навколюшках... Так ніби він — ти,

а ти — ніби пан. Уперто покірлива рослина. Хороша рослина.

РОЗДІЛ II

Мали чухраїнці цілих аж п'ять глибоко національних рис. Ці риси настільки були

для них характерні, що, коли б котрийсь із них загубився в мільйоновій юрбі собі

подібних істот, кожний, хто хоч недовго жив серед чухраїнців, вгадає:

— Це — чухраїнець.

І ніколи не помилиться...

Його (чухраїнця) постать, його рухи, вираз, сказать би, всього його корпуса —

все це так і випирає оті п'ять голівних рис його симпатичної вдачі.

Риси ці, як на ту старовинну термінологію, звалися так:

1. Якби ж знаття?

2. Забув.

3. Спізнивсь.

4. Якось то воно буде!

5. Я так і знав.

Розглянемо поодинці всі ці п'ять характерних для чухраїнця рис.

Нагадаємо тільки, що розкопані матеріали сильно потерпіли од тисячолітньої

давнини, а декотрі з них й понадривані так, ніби на цигарки, хоч матеріали ті ні

на книжки з сільського господарства, ні на газети не подібні.

Одну з книжок, писану віршами, викопано разом із глечиком.

Академіки кажуть, що, очевидно, чухраїнці накривали глечики з молоком поезією:

настільки в них була розвинена вже тоді культура.

Книжка дуже попсована, вся в сметані. Сметана та взялася струпом. Хімічний

дослід того струпа виявив, що то — крейда. Як догадуються вчені, сметану ту було

накрито книжкою біля якогось великого міста.

Отже, дуже тяжко працювати над тими матеріалами. Через те характеристика кожної

національної чухраїнської риси може бути не зовсім повна.

Ми зарані просимо нам те дарувати. Не ми в тому винні, а тисячоліття.

Вивчати науково кожну окрему рису ми, за браком часу й місця, навряд чи зможемо.

Доведеться обмежитись наведенням для кожної з них наочних прикладів: так, ми

гадаємо, буде й швидше, й для широкого загалу зрозуміліше.

Якби ж знаття

Найхарактерніша для чухраїнців риса. Риса-мати. Без неї чухраїнець, а риса ця

без чухраїнця — не риса.

Повстала ця риса в чухраїнців от з якого приводу. Вшивав один із них хату. Зліз

аж до бовдура і посунувся. Сунеться й кричить:

— Жінко! Жінко! Соломи! Соломи! Соломи!..

Геп!

— Не треба...

Це, значить, кричав чухраїнець жінці, щоб вона, доки він гепне, соломи на те

місце, де він гепне, підіслала. Не встигла жінка цього зробити. Тоді виходить:

“Не треба”.

І от після цього й укоренилася глибоко ця риса в чухраїнцеву вдачу. Як тільки

яка притичина, зразу:

— Якби ж знаття, де впадеш,— соломки б підіслав.

Або:

— Якби знаття, що в кума пиття...

І так в кожнім випадку життя чухраїнського цивілізованого.

От будують чухраїнці яку-небудь будівлю громадську. Збудували. А вона взяла і

упала. І зразу:

— Якби ж знаття, що вона впаде, ми б її не сюди, а туди будували.

Є серед матеріалів характерний запис, як попервах чухраїнці свою культуру

будували. Узялися дуже ретельно... А потім за щось завелись, зразу за голоблі

(була в них така зброя, на манір лицарських середньовічних списів) та як

зчепились полемізувати... Полемізували-полемізували, аж дивляться — у всіх кров

тече... Тоді повставали й стогнуть:

— Якби ж знаття, що один одному голови попровалюємо, не бились би.

Сильно тоді в них культура затрималася... Та й не дивно: з попроваленими

головами не дуже культурне життя налагодиш...

Вирішили якось вони театр організувати. Запросили спеціальну людину. Бігали,

говорили; обговорювали. Хвалилися, перехвалювалися. Підвела їх та людина: не

організувала театра, а зовсім навпаки.

Тоді почухались.

— Якби ж знаття...

І почали знову.

І не було жоднісінького чухраїнця без отого знаменитого:

— Якби ж знаття...

Якось-то воно буде. Я так і знав.

З цією головною рисою тісно з'єднані четверта й п'ята риси в чухраїнців, а саме:

“якось-то воно буде” та “я так і знав”.

Коли чухраїнці було починають якусь роботу, хоч би в якій галузі їхнього життя

та робота виникла, і коли хто-небудь чи збоку, чи, може, трохи прозорливіший

зауважив:

— А чи так ви робите?

Чухраїнець обов'язково подумає трішки, почухається і не швидко прокаже:

— Таї Якось-то вже буде!

І починає робити...

Коли ж побачить, що наробив, аж пальці знати, тоді:

— Я так і знав!

— Що ви знали?

— Та що отак буде!

— Так навіщо ж ви робили?

— Якби ж знаття...

— Так ви ж кажете, що знали?

— Так я думав, що якось-то воно буде!

Один індійський мудрець, коли йому про це тоді розповідали, сказав:

— Дивне якесь perpetuum mobile.

Забув. Спізнивсь.

Друга риса — “забув” і третя — “спізнивсь” характерні так само риси для

чухраїнців, але вони особливих пояснень, гадаємо, не потребують...

— Чому ви цього не зробили?

— І-і-і-ти! Забув! Дивись?!

Або:

— Чого ж ви не прийшли?

— Та засидівсь, глянув, дивлюсь — спізнивсь! Так я й той... облишив. Якось-то,

сам собі подумав, воно буде.

Істинно дивний народ.

РОЗДІЛ III

Країну “Чукрен” залила стихія разом із Атлантидою. Один чухраїнський поет,

грізної стихії перелякавшися, заліз на височенну вербу й чекав смерті. Коли вода

вже заливала його притулок, він продекламував журно:

Ой, поля, ви, поля,

Мати рідна земля,

Скільки крові і сліз

По вас вітер розніс.

А в цей момент пропливав повз ту вербу атлантидянин і, захлинаючись уже,

промовив:

— І все по-дурному! 

ПІСЛЯМОВА

Читав я оці всі матеріали, дуже сумно хитаючи головою. Прочитавши, замислився і

зітхнув важко, а з зітханням тим само по собі вилетіло:

— Нічого. Якось-то воно буде. Тьху!

125 років від дня народження Остапа Вишні

Остап Вишня – видатний український письменник, широко знаний у нашій країні та за рубежем, - ввійшов у українську літературу як високоталановитий майстер сатири та гумору.  Митець самобутній і неповторний, він формувався і зростав на грунті народного життя і своїм словом успішно слугував утвердженню добра. Творчість його надихалась і окрилювалась великим поняттям – Народ. Остап Вишня зі всією щирістю говорив про високе покликання письменника і про вірність митця правді, про любов і повагу до людини. Слушність цих роздумів письменник якнайкращим чином підтвердив усією своєю художньою творчістю, громадською діяльністю й загалом – усім своїм життям.

Остап Вишня письменник - поетичної вдачі , глибокий лірик, щиро залюблений у красу народного життя, народної мови, в неповторне духовне обличчя простих людей, в щедру красоту природи. Тому і сповнені теплом та поезією твори Остапа Вишні про сучасників, тому він так щедро, людяно, поетично оспівував природу, - і виступаючи проти всіляких недругів, губителів її краси, й оспівуючи її живий, багатий на земні радощі світ.

Твори Остапа Вишні – народного митця і великого майстра сатири та гумору – здобули заслужене визнання мільйонів читачів.

Про що мовчать слова

День української писемності та мови

Сьогодні - День української писемності та мови — це також день вшанування пам'яті Нестора-Літописця — послідовника творців слов'янської писемності Кирила і Мефодія.

Хто написав український алфавіт

Хто написав український алфавіт

Український алфавіт — сукупність літер, прийнятих в українській писемності та розміщених у певному усталеному порядку. А хто написав український алфавіт мало хто знає

Хто написав український алфавіт

Хто написав український алфавіт доволі складно, адже він почав створюватися ще за часів Київської Русі.
Давня українська абетка успадкувала всі літери стародавньої кирилиці, але в зв’язку з розвитком фонетичної системи української мови (занепад зредукованих і зумовлені цим фонетичні процеси, перехід ѣ в і тощо) зростала невідповідність між традиційно вживаними літерами й новоутвореними звуками, що в староукраїнській писемності спричинювалося до змішування літер на письмі (и ~ і ~ ы; ѣ ~ е ~ и ~ і, ъ ~ ьтощо) й руйнування правописних традицій.
Протягом XIX ст. запропоновано вжиток нових літер, що збереглися й в сучасній українській абетці:

• і (О. Павловський, 1818), є (правопис «Русалки Днѣстрової», 1837)
• ї (правопис Пд.-Зх. відділення Російського географічного товариства, 1873).

У 2-й половині XIX ст. з гражданської абетки в Україні випали літери ы, ь, е, ъ; за різними звуками закріпилися літери и, і.
В Західній Україні гражданську абетку вперше застосувала «Руська трійця» в збірці «Русалка Днѣстровая»; з 70-х pp. 19 ст. нею стали послуговуватись «москвофіли» та ін. 1895«Руський правопис», виданий галицькою Шкільною крайовою радою для вжитку в шкільному навчанні, офіційно закріпив гражданський шрифт і фонетичний правопис у Галичині.
На Наддніпрянщині українська абетка й графіка сформувалися в їхньому сучасному вигляді після 1905, що засвідчив «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка.
Згідно з правописом 1933 вилучено літеру ґ, відновлену в третьому виданні «Українського правопису» (1990).
Теперішня українська абетка має 33 літери:
а, б, в, г, ґ, д, е, є, ж, з, и, і, й, ї, к, л, м, н, о, п, р, с, т, у, ф, х, ц, ч, ш, щ, ь, ю, я.
Інколи також до неї зараховують апостроф (’), що має фонетичне значення і є обов’язковим знаком на письмі, але літерою не вважається й формально до алфавіту не входить.
Основою сучасної системи правопису стала орфографія, застосована Б. Грінченком у «Словарі української мови» у 1907 — 1909 р.р.

• систематично почав вживатися апостроф після губних приголосних перед є, ї, я, ю,
• після м’яких приголосних використовували лише і, а не ї,
• у великій групі слів писали початкову и : идол, ижиця, индик, иржа.

Одягни вишиванку - цінуй українське!

Історія написання гімну «Ще не вмерла Україна»

Історія написання гімну «Ще не вмерла Україна»

Історія написання гімну «Ще не вмерла Україна» доволі цікава, і кожному громадянину буде цікаво її знати. Державним гімном є перший куплет та приспів пісні «Ще не вмерла України і Слава, і Воля», слова Павла Чубинського, музика Михайла Вербицького.
Як свідчать сучасники, восени 1862 року на одній з вечірок у Павла Чубинського сербські студенти, що навчалися в Київському університеті, співали патріотичну пісню, у якій згадувався цар Душан і в приспіві були слова «срце бије и крв лије за своју слободу» (або «срб се бије и крв лије за своју слободу…»). Чубинському пісня дуже сподобалася, і він раптом подався в іншу кімнату, а через півгодини вийшов звідти з готовим текстом пісні «Ще не вмерла Україна», яку тут же проспівали на сербський мотив. Деякі дослідники вважають, що на написання також вплинули мотиви мазурки ”Єще Польска нє зґінела”, яка згодом стала польським гімном. «Марш Домбровського» на той час був популярним серед народів, що боролися за незалежність (уже за кілька місяців після написання вірша Чубинського, почалося січневе повстання). Зокрема, на мотив цієї польської пісні словацький поет Само Томашек написав пісню «Гей, Слов’яни», що була гімном Югославії у 1944-2003 роках. Інша відома версія цієї пісні — болгарська «Шуми Марица», яка стала гімном Болгарії у 1886—1944 роках.
Все це сталося у Києві на вулиці Великій Васильківській, 122, у домі купця Лазарєва, де автор квартирував (тепер на тім місці будинок номер 106).

Поширення цього вірша серед українофільських гуртків, щойно об’єднаних у Громаду, сталося дуже швидко. 20 жовтня того ж року шеф жандармів князь Долгоруков дав розпорядження вислати Чубинського «за шкідливий вплив на розум простолюду» («за вредное влияние на умы простолюдинов») на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції.
Перша публікація вірша Павла Чубинського — у львівському журналі «Мета», 1863, № 4. Отримавши поширення на Західній Україні, вірш не пройшов повз увагу релігійних діячів того часу. Один із них, отець Михайло (Вербицький), знаний композитор свого часу, захоплений віршем Павла Чубинського написав музику до нього. Вперше надрукований у 1863, з нотами — у 1865, вперше почав використовуватись як державний гімн у 1917 році. У Царській Росії пісня «Ще не вмерла Україна» вперше була опублікована 1908 р. в антології Украінська Муза.
У 1917—1920 рр. «Ще не вмерла України» як єдиний державний гімн законодавче не був затверджений, використовувалися й інші гімни.

1939-го року «Ще не вмерла України» затверджений гімном Карпатської України.
Коли в Радянському Союзі було вирішено створювати окремі гімни для кожної з республік у його складі, «Ще не вмерла України» очевидно не могла бути розглянута в якості гімну Української РСР. Текст гімну УРСР, який використовувався аж до отримання Україною незалежності в 1991 році, написав відомий український поет Павло Тичина. Композитор Антон Дмитрович Лебединець створив музику для нього.
15 січня 1992 музична редакція Державного гімну була затверджена Верховною Радою України, що знайшло своє відображення в Конституції України. Однак, тільки 6 березня 2003 Верховна Рада України прийняла закон «Про державний гімн України», запропонований президентом Леонідом Кучмою.